Роман Ісоями Фумігіко «Where the Scarecrow Stood» розповідає про війну очима японського моряка Кавамури Харукі. Його, вже досвідченого моряка, військово-морський флот Японської імперії відправляє на Нову Джорджію, що входить до Соломонових островів. Родом Харукі з ферми поблизу Хіросіми, а брати теж воюють. Один із них надіслав йому листа, який Харукі тримає у штанині, складеним і схованим. Цей лист стає для нього важливим нагадуванням про родину, яка залишилася далеко від фронту.
Вигаданий сюжет, що спирається на історичні джерела, простежує шлях його підрозділу крізь джунглі Соломонових островів. Бійці ведуть програну боротьбу, яка стає ще гіршою на Філіппінах. На горі острова Лусон виснажена команда стикається з хронічною нестачею постачання й починає голодувати. Новини, які отримує Харукі, мізерні та часто мають вигляд чуток, тож він не має чіткої картини того, що відбувається на інших ділянках фронту. Він стикається з гниттям від вологи в джунглях і з малярією, а шанси на виживання його рідіючого підрозділу без будь-якого помітного керівництва виглядають слабкими. Один із рядків книги звучить так: «Іноді я думаю, чи програли ми тому, що не відмовлялися досить голосно». Ця фраза відображає внутрішню напругу персонажів, які мають підкорятися наказам, але бачать, як їхні рішення ведуть до поразки.
Автор, який пише під псевдонімом і має філіппінсько-американське походження, провів велику дослідницьку роботу, опрацювавши сучасні тексти, щоб відтворити внутрішній світ японських солдатів під час війни. Саме завдяки цьому історія Харукі видається правдоподібною, детальною й напруженою. Емоції в книзі стримані, велика увага приділена природі, а діалоги продумані. Автор передає звуки й картини джунглів і конфлікту, а також багатомовність тихоокеанського театру воєнних дій, де поруч звучать японська, англійська й тагальська мови, а також фрагменти японського письма. Ця мовна різноманітність нагадує читачеві, що війна на Тихому океані проходила серед народів, які говорили різними мовами і мали різний досвід окупації та бойових дій.
Критики відзначають, що остання третина книги трохи повторюється, зокрема в описах виснаження та пошуків їжі, що дещо знижує динаміку оповіді. Попри це, робота виділяється прагненням зрозуміти епоху, в якій відбувалися описані події. Вона вписується у ширшу тему пам'яті про Тихоокеанську війну, де особисті історії рядових учасників довго залишалися на периферії великих воєнних наративів. Роман пропонує читачеві поглянути на конфлікт зсередини, через щоденну боротьбу за виживання, а не лише через стратегічні рішення командування.
7
