Головний конструктор і співвласник приватної оборонної компанії Fire Point Денис Штілерман заявив, що навесні 2024 року звернувся до Тимура Міндіча по політичне сприяння для отримання доступу до засекречених радянських матеріалів із ракетних технологій, які зберігаються в Україні. Відповідну розповідь він надав американському виданню The Atlantic. За словами Штілермана, Міндіч використав свої політичні зв’язки, після чого доступ до архівів отримала група українських компаній, серед яких була й Fire Point. У документах, зокрема, містилася інформація про виробництво зенітно-ракетного комплексу С-300. Ці матеріали нібито допомогли під час вивчення технологій російського С-400 та роботи над ракетою FP-7x.
Варто наголосити, що на сьогодні це публічна заява Штілермана, а не встановлений правоохоронними органами факт порушення закону. Невідомо, які саме документи були передані, який вони мали гриф, хто був їхнім власником і яким рішенням було надано доступ. Однак сама розповідь породжує питання, на які держава зобов’язана відповісти.
Приватне оборонне підприємство справді може законно працювати із секретною інформацією. Українське законодавство не робить у цьому питанні різниці між державним і приватним заводом. Виконавцем оборонного контракту може бути підприємство будь-якої форми власності. Однак доступ до державної таємниці не надається за дружбою, телефонним дзвінком чи проханням впливової людини. Підприємство повинно мати спеціальний дозвіл СБУ, пройти відповідну перевірку, створити режимно-секретний орган, обладнати захищені приміщення, забезпечити належне зберігання документів. Конкретні працівники повинні мати особисті допуски, а доступ до конкретної секретної інформації надається окремим рішенням уповноваженого державного органу. Передача документів також має бути погоджена і належним чином оформлена.
Тому головне питання полягає навіть не в тому, чому Fire Point отримала доступ до документації. Під час війни держава повинна використовувати всі наявні технологічні напрацювання для створення української зброї. Головне питання інше: чому для запуску законної державної процедури знадобився Тимур Міндіч? Міндіч не був посадовою особою, яка мала право розсекречувати ракетну документацію, визначати підприємства для роботи з нею або санкціонувати доступ до державної таємниці. Він міг допомогти донести проблему до політичного керівництва і прискорити бюрократичний процес. Під час війни це саме по собі не обов’язково є злочином. Але після такого сприяння всі рішення однаково мали ухвалюватися уповноваженими державними органами з дотриманням установленої процедури. Якщо ж особисті зв’язки замінили цю процедуру або забезпечили окремій приватній компанії привілейований доступ до державних технологій, тоді йдеться вже про серйозний ризик для національної безпеки.
Є й інший бік цієї історії. Ракету неможливо створити лише за архівними кресленнями. Для цього потрібні спеціальні верстати, інструменти, випробувальні стенди, технології обробки металів і композитів, системи контролю, вимірювальне обладнання та фахівці з унікальним досвідом. Частина цих знань узагалі не міститься у кресленнях. Вона зберігається у технологічних картах, заводських інструкціях і професійному досвіді інженерів та робітників. Тому швидке створення складного ракетного виробу без використання вже наявної української промислової бази виглядає малоймовірним.
Можливо, Fire Point створила власну конструкцію, організувала виробничу кооперацію, залучила сучасну електроніку, іноземних партнерів і стала головним інтегратором проєкту. Станом на червень 2026 року компанія продовжувала розвивати комплекс «Фрея» на основі ракети FP-7X, уклала меморандум із німецькою Hensoldt щодо радара та шукала європейських партнерів для інших компонентів системи. Це свідчить, що йдеться не лише про старі радянські креслення, а про сучасний проєкт із міжнародною кооперацією. Але не виключено, що окремі деталі, технологічні операції або випробування виконувалися на державних підприємствах, де збереглися необхідні обладнання, стенди та фахівці.
Така співпраця є цілком законною. Приватна компанія може бути головним виконавцем, а державний завод — співвиконавцем або субпідрядником. Проте тоді виникає логічне запитання: яку частину роботи реально виконала Fire Point, а яку — державні підприємства? Якщо державні заводи отримували нормальну оплату, виготовляли окремі вузли, виконували спеціальні операції, а Fire Point розробила виріб, організувала весь ланцюг і відповідала за кінцевий результат, це нормальна виробнича модель. Якщо ж держава надала документацію, обладнання, спеціалістів, матеріали та випробувальну базу, а приватна структура лише отримала основний контракт і залишила собі головний прибуток, тоді постає питання про штучного посередника.
Саме тому суспільство має право знати не секретні характеристики ракети чи місця її виробництва, а відповіді на принципові питання. Хто ухвалив рішення про доступ до документації? Чи мала Fire Point на той момент спеціальний дозвіл СБУ? Які ще компанії отримали доступ і за якими критеріями їх обирали? Чи використовувалися державні виробничі потужності? Яку частину робіт виконували державні підприємства і скільки вони за це отримали? Кому належать права на створений виріб?
На тлі цієї історії важливо згадати, що Fire Point уже перебувала в центрі уваги через перевірку можливого завищення вартості компонентів або обсягів постачань дронів, а також через питання щодо можливих зв’язків із Міндічем. Компанія заперечувала, що він був її власником чи бенефіціаром, підтримувала проведення перевірки та заявляла про незалежний аудит. На момент публікації результати відповідного розслідування публічно не оголошувалися. Тому сьогодні не можна огульно звинувачувати компанію, але й не можна ігнорувати поставлені питання. Держава має надати чіткі відповіді, щоб зберегти довіру до системи оборонних закупівель і забезпечити національну безпеку.
