Сили оборони України вперше застосували повітряну доставку наземного роботизованого комплексу в тил противника. Важкий безпілотник доправив бойового робота ARK-1 глибоко за лінію фронту, і цей епізод став першим повітряним штурмом, у якому наземну машину на поле бою «підвіз» дрон. Це перший випадок, коли подібний маневр виконали в умовах реального бойового зіткнення.
Нову тактику вже охрестили «сумчастою» — за аналогією із сумчастими тваринами, коли один апарат транспортує та «випускає» інший. Схожий принцип українські військові використовують із FPV-дронами: великий безпілотник підвозить менший ближче до цілі, збільшуючи радіус ураження. В українських медіа таку тактику вже описують словами «роботи атакують з неба».
Випробували підхід і на морі. Під час десанту на Кінбурнську косу безпілотний катер доставив на берег гусеничного наземного робота із дистанційно керованим кулеметом. Це підтвердило, що ідея транспортування роботів носіями може працювати в різних середовищах — на воді та в повітрі.
Сама концепція повітряної доставки наземних роботів не нова. Її тестував Пентагон у 2003, 2009 та 2014 роках, однак саме Україна першою застосувала її в реальному бою. Тож українські інженери та військові не лише опановують відомі технології, а й перевіряють їх у бойових умовах.
Чи стане така тактика масовою, пояснив засновник Школи НРК, офіцер батальйону наземних роботизованих комплексів 3-ї окремої штурмової бригади Віктор Павлов. Він займається підготовкою операторів таких машин. На його думку, говорити про системне застосування передчасно. «На сьогодні це радше точкові експерименти, аніж масове рішення, і я не думаю, що ця історія стане системною», — зазначив він.
Павлов назвав головні обмеження повітряної доставки. Перше — вантажопідйомність дрона-носія. Якщо безпілотник здатен підняти в повітря наземного робота, то в більшості випадків він міг би так само ефективно виконати бойове завдання самостійно, скинувши боєприпас на ціль.
Друге обмеження — складність десантування. Робота не можна просто скинути з висоти: його потрібно м'яко посадити, а для цього дрон-носій має знижуватися до рівня, де через рельєф місцевості чи крони дерев легко втратити прямий зв'язок з апаратом. Це робить операцію технічно ризикованою та залежною від умов на місцевості.
Водночас тактика має сенс під нестандартні завдання. Наприклад, коли треба подолати річку, болото чи густий ліс, де наземний робот не проїде самостійно, а іншої логістики немає. Повітряна доставка дозволяє зберегти обмежений запас ходу машини саме для атаки: опинившись на землі, робот-камікадзе може годинами чекати в засідці та точково вдарити по ворожому бліндажу чи укриттю.
Саме ці обмеження, за словами Павлова, поки що не дозволяють перетворити повітряну доставку роботів на рутинну практику. Проте кожен такий експеримент розширює можливості безпілотних систем і змушує противника враховувати нові загрози на полі бою.
Застосування наземних роботизованих комплексів на фронті стає дедалі ширшим. Вони все частіше замінюють бронетехніку, яка надто вразлива до ударів дронів. Росія також нарощує виробництво власних наземних роботів, але за обсягами застосування все ще відстає від України. Однак, за оцінкою Павлова, повітряна доставка поки що залишається інструментом для спеціальних ситуацій, а не загальною схемою застосування роботів.
