За трохи більш ніж місяць Михайло Федоров пройшов у публічній риториці шлях від заяви про перехоплення Україною ініціативи до попередження про ризик поступової поразки. Для колишнього міністра оборони це не просто зміна інтонації. Йдеться про людину, яка ще влітку перебувала всередині системи ухвалення воєнних рішень і сама називала посаду міністра оборони однією з трьох, що безпосередньо визначають хід війни.
В інтерв’ю Reuters, опублікованому 25 серпня, Федоров сказав, що Україна виглядає так, ніби поступово й повільно програє. Водночас він не назвав поразку неминучою. Навпаки, колишній міністр вважає, що країна зберігає всі шанси змінити траєкторію, але має лише кілька місяців для ключових рішень. Серед головних проблем він назвав відсутність цілісного бачення перемоги, повільне масштабування військових технологій, корупцію, патронажні зв’язки та політичну залежність інституцій.
Контраст із його словами від 23 липня особливо різкий. Тоді Федоров стверджував, що за шість місяців роботи його команди Україна вперше за останні роки почала перехоплювати ініціативу. Він говорив про вікно можливостей, яке дає шанс примусити Росію до миру з позиції сили. Тепер те саме поняття «вікна» використовується вже в іншому контексті: часу на зміну курсу, на його думку, залишилося небагато.
Офіс президента у відповіді Reuters звернув увагу саме на цю суперечність. Там наголосили, що, перебуваючи в Міністерстві оборони, Федоров оцінював перебіг війни значно позитивніше, а після звільнення змінився передусім його особистий статус. Це переводить дискусію з суто військової площини ще й у політичну.
Сама по собі розмова про можливу поразку не є безпрецедентною для української влади після 2022 року. У квітні 2024-го Володимир Зеленський прямо попереджав, що без необхідної допомоги Конгресу США Україна програє війну. Тому точніше говорити не про перше допущення такого сценарію, а про незвично різку зміну оцінки з боку колишнього керівника оборонного відомства.
Тут виникає паралель із Олексієм Арестовичем. Його відставку з посади позаштатного радника керівника Офісу президента прийняли 17 січня 2023 року. Уже за кілька днів він публічно засумнівався в гарантованості перемоги України й підкреслив, що як неофіційна особа може говорити вільніше. Послідовність схожа: офіційний статус змінюється — і разом із ним стає жорсткішою оцінка перспектив війни. Це не доводить однакових мотивів, але риторичний малюнок помітний.
Різниця між двома випадками принципова. Арестович не керував армією чи міністерством. Федоров очолював Міноборони шість місяців і мав прямий доступ до даних про закупівлі, мобілізацію, технології та стан війська. Саме тому його слова мають більшу інституційну вагу, але водночас і піднімають питання про його власний результат на посаді.
Найболючіший приклад — реформа ТЦК і мобілізаційної системи. Військова омбудсменка Ольга Решетилова після відставки Федорова заявила, що її команда місяцями працювала з Міноборони над пропозиціями, але не побачила дієвих змін, окрім декларацій. Водночас зводити звільнення Федорова лише до цього було б неправильно: Зеленський публічно говорив про нездатність Федорова і тодішнього головнокомандувача Олександра Сирського працювати разом, а також про невирішені проблеми на полі бою, у бригадах і мобілізації.
Тепер Федоров оцінює систему вже ззовні й фактично ставить питання про її здатність змінюватися швидше, ніж Росія адаптується до українських рішень. Подальша вага його слів залежатиме не лише від фронту, а й від того, чи перетвориться цей риторичний розрив із владою на окрему політичну лінію.
