Громадська організація «Інтернз-Україна» запустила проєкт, покликаний налагодити діалог про повернення та реінтеграцію українців, які змушені були виїхати з країни. Ініціатива спрямована на те, щоб зменшити взаємне нерозуміння між тими, хто залишився в Україні, і тими, хто опинився за кордоном. Проєкт фінансується в межах програми YOUA і реалізується на замовлення німецького уряду через GIZ. Організація зосереджується на побудові комунікації з діаспорою, адже без неї, за логікою проєкту, важко говорити про повернення як про спільне завдання.
Тло цієї роботи — масштаб вимушеного переміщення. Від 2022 року понад п’ять мільйонів українців були змушені покинути свої домівки. Водночас російські удари, зміна часу атак і нові технології створюють загрозу фізичній безпеці людей, а інформаційна війна поширює наратив, нібито українське життя зупинилося. Саме тому, за словами організаторів, питання повернення потребує спокійної та предметної розмови, а не поляризованих суджень. Інформаційний тиск посилює недовіру, і кожна нова хвиля дезінформації лише поглиблює розрив між тими, хто лишився, і тими, хто виїхав.
За дослідженням CAT-UA, тема еміграції та повернення є найбільш розділювальною серед восьми досліджених тем: її назвали 43 відсотки респондентів. Між тими, хто лишився, і тими, хто виїхав, бракує взаєморозуміння. Поширений міф про те, що емігранти живуть у розкоші, не відповідає реальності: більшість із них стикається зі звичайними труднощами. Адаптація в новому місці пов’язана з відмінностями в цінах, доступі до ліків і освіти, а також із природним і культурним середовищем, яке для багатьох є незнайомим. Саме ці побутові труднощі часто залишаються поза увагою тих, хто не має власного досвіду переїзду.
Досвід вимушеного переміщення, за даними проєкту, включає і психологічний вимір. Травма від переїзду та втрата соціальних зв’язків впливають на самопочуття людей за кордоном, і ці наслідки проявляються не одразу, а поступово. Водночас ставлення приймаючих родин різниться: одні підтримують українців, інші демонструють ворожість до них. Такий контраст формує різні історії адаптації, і саме ці чинники, на думку учасників проєкту, мають враховуватися в розмові про можливе повернення.
Хвилі повернень, як зазначають організатори, мали свою динаміку. Перша прийшла наприкінці 2022 року, друга — у 2023 році, після стабілізації ситуації на фронті. Історії жінок, які повернулися, використовуються як приклади для амбасадорів проєкту, адже особистий досвід, як вважають у команді, переконує краще за абстрактні аргументи. При цьому організація наголошує, що прямі переконання є неефективними, і тому не закликає до повернення. У діалог планують залучати фасилітаторів і психологів, які допоможуть розмовляти з людьми на рівні почуттів, а не лише фактів.
Команда визнає, що не може безпосередньо контролювати кількість тих, хто повернеться, оскільки на плани впливають безпекові чинники. Натомість заплановано відстежувати соціальну напруженість і ставлення до емігрантів, а також погляди діаспори та зміни в дискурсі. Ці показники мають дати уявлення про те, як змінюється атмосфера навколо теми повернення, навіть якщо кількісний результат залишається невизначеним.
Окремий напрям проєкту — мистецтво. Організація планує створити книгу та фільм про історії повернення, щоб дати слово людям, які пройшли цей шлях. Раніше, у 2019 році, відбулася виставка про переміщення після 2014 року з Криму та Донбасу: відвідувачі в невеликій кімнаті збирали «валізу на випадок надзвичайної ситуації», а далі їх чекав досвід віртуальної реальності. Цей формат дозволяв відчути досвід переміщення без пафосу й повчань. Мистецтво, за словами організаторів, є повільним, але довготривалим інструментом «м’якої сили», який допомагає змінювати сприйняття і знижувати напругу між тими, хто лишився, і тими, хто виїхав.
21
