У стрічці українця збір на армію часто виглядає майже буденно: знайомий військовий просить дрон, його сестра публікує банку, колега робить репост, місцевий бізнес додає більшу суму, а за кілька днів організатор показує фото вже придбаного обладнання. Війна зробила таку послідовність частиною повсякденного життя — і соціологія показує, наскільки масовою стала ця практика.
У дослідженні Rating Group, проведеному в липні 2025 року серед дорослих на підконтрольній Україні території, 31% опитаних сказали, що допомагають Силам оборони фінансово постійно, ще 39% — час від часу, а 13% — рідко. Отже, хоча б іноді гроші на оборону давали 83% респондентів. Якщо рахувати лише постійну та періодичну допомогу, виходить 70%.
Нефінансова участь також охоплює значну частину суспільства. Хоча б зрідка про неї повідомили 58% респондентів, а постійно або час від часу — 44%. Йдеться про речі, роботу руками, допомогу підрозділам та інші форми участі, які не зводяться до переказу на банківську картку.
Ці цифри важко напряму порівнювати з російськими опитуваннями. Левада-Центр восени 2025 року ставив інше запитання: чи збирали люди за останній рік гроші або речі для учасників війни. Ствердно відповіли близько 40%. Тут в одному показнику змішані фінансові й матеріальні внески, а період спостереження та формулювання питання відрізняються від українського дослідження.
Тому спроба просто помножити відсотки на кількість дорослого населення і оголосити, де «більше донорів», дає хибну точність. Росія має значно більше населення, а самі соціологічні питання вимірюють різні дії. Набагато змістовніше дивитися на те, як саме громадяни включаються в допомогу і через кого проходять гроші, речі та запити.
Російське дослідження НИУ ВШЭ 2023 року, про яке писали «Ведомости», добре показує роль держави в цій моделі. Тоді 28% опитаних повідомляли про грошову допомогу військовим або їхнім сім’ям, 23% — про допомогу речами і стільки ж — продуктами. Водночас 87% вважали, що в першу чергу забезпечувати й підтримувати військовослужбовців має держава. Допомогу звичайних громадян своїм обов’язком назвали 49%.
Це не означає, що в Росії немає незалежних волонтерів, локальних зборів чи ланцюжків «підрозділ попросив — люди купили». Вони є, і опитування показують масову участь. Але очікування, що базова відповідальність лежить на державі, створює іншу точку відліку: громадянин частіше входить у вже наявний канал підтримки армії — через фонд, регіональну ініціативу, великий збір або медійного посередника.
Українська система формувалася інакше не лише через повномасштабне вторгнення 2022 року. Її інфраструктура почала складатися ще у 2014-му, коли волонтерські групи взяли на себе частину функцій, з якими держава тоді не справлялася достатньо швидко. Вони шукали бронежилети, медичне оснащення, транспорт, форму, засоби зв’язку, допомагали переселенцям і будували прямі контакти з військовими частинами.
За наступні роки ця система набула найціннішого для будь-якої мережі ресурсу — репутації. Люди знали, кому можна переказати гроші, хто покаже рахунки, хто має контакт із конкретним підрозділом, де швидко знайти постачальника і хто здатен довезти покупку. У 2022 році не довелося створювати таку культуру з нуля: її довелося різко масштабувати.
Дослідження українського воєнного краудфандингу, оприлюднене Ukraine-Analysen у 2026 році, виділяє кілька причин його стійкості. Серед них — відчуття невідкладності, довіра до організаторів, чітко сформульована мета, децентралізована координація, прості цифрові платежі та звичка публічно звітувати про результат. У такій системі великий фонд і маленька банка в соцмережі не обов’язково конкурують: вони працюють на різних рівнях однієї екосистеми.
Цифрова інфраструктура тут не просто зручний спосіб оплати. Банківські застосунки, миттєві перекази, посилання на банки та соціальні платформи скорочують відстань між запитом військового і цивільним донором до кількох дотиків екрана. Аналіз суспільної стійкості України, опублікований Ukraine-Analysen у червні 2026 року, прямо пов’язує здатність швидко мобілізувати ресурси з горизонтальними мережами та цифровими сервісами.
Особливо добре маршрути таких зборів видно в опитуванні користувачів Rakuten Viber 2025 року. Воно не є репрезентативним для всього населення, тому його не можна використовувати для підрахунку частки українців, які донатять. Але воно показує, звідки учасники великої цифрової платформи бачать самі збори: 50% назвали друзів і знайомих, 14% — новини, 12% — блогерів і публічних людей, і лише 5% — великі фонди.
Саме тому український збір часто має дуже короткий соціальний ланцюжок. Військовий звертається до людини, яку знає особисто; та запускає банку; друзі розносять її далі; хтось із великою аудиторією підсилює запит; бізнес закриває залишок. Довіра в такій схемі спирається не лише на бренд організації, а й на мережу особистих рекомендацій.
У цієї моделі є й слабкі місця. Вона залежить від репутації, здатна перевантажувати найактивніших волонтерів і не гарантує рівномірного розподілу ресурсів між підрозділами. Медійні частини або люди з великим колом контактів можуть закривати запити швидше, ніж ті, хто має не меншу потребу, але слабшу публічну присутність. Саме тому державні закупівлі й централізоване забезпечення залишаються незамінними.
Проте український досвід показує інше: цивільні донати вже не є лише аварійною заміною державі. За роки війни вони перетворилися на окремий шар логістики, який працює поруч із бюджетним постачанням. Він особливо сильний там, де потрібні швидкість, невеликі партії, нові технології або дуже конкретне обладнання для конкретного підрозділу.
Різниця між Україною та Росією тому проходить не по простій лінії «допомагають — не допомагають». Допомога військовим у Росії також масова. Але українська модель значно глибше вбудувала збір ресурсів у повсякденні горизонтальні зв’язки — між військовими, родичами, друзями, волонтерами, бізнесом і цифровими спільнотами.
Коли сім із десяти дорослих у репрезентативному українському опитуванні говорять, що допомагають Силам оборони грошима постійно або час від часу, це вже більше, ніж окремий волонтерський рух. Це суспільна інфраструктура. Її подальша роль залежатиме від того, наскільки добре держава зможе поєднати швидкість таких мереж із системністю великих закупівель — не витісняючи те, що громадяни навчилися робити самі.
