Народний депутат Олексій Гончаренко оприлюднив колонку, в якій пропонує принципово інший підхід до завершення війни — не через один всеосяжний мирний договір, а через серію малих покрокових домовленостей. На його думку, Україна має визнати невтішну реальність і перейти від очікування «чудо-зброї» до конкретних кроків із порятунку людей.
Автор наводить цифри, які, за його словами, свідчать про виснаження країни: уперше за сто років Україна за тиждень не виплавила жодної тонни сталі, а народжуваність у Києві впала з 95 дітей на день у 2014 році до 44 у 2026-му. Удари по енергетиці, бізнесу, складах і дата-центрах тривають, мости в столиці частково перекриті. Гончаренко наголошує: «хворобу, якої не визнаєш, не вилікуєш» — і закликає говорити про реальність, а не про «потужність, незламність і стійкість».
Депутат критикує відсутність чіткої української стратегії. За його словами, вона зводиться до очікування дива, чудо-зброї, розвалу Росії або приходу НАТО, тоді як війна триває «до останнього українця». Він зауважує, що на полі бою існує паритет: Україна не може перемогти Росію, а Росія не може перемогти Україну. Проте у війні на виснаження паритету немає — і тут, на думку автора, Україна програє, бо воює за чужі гроші, тоді як Росія — за свої. «Час грає проти нас», — пише він.
Головною метою Гончаренко називає збереження якомога більшої кількості українців. «Домовлятися там, де можна домовитися. Хитрувати там, де треба хитрувати. Тиснути там, де можна тиснути», — формулює він. На його переконання, домовленість не означає капітуляцію: поступки мають робити обидві сторони. Він визнає, що це боляче, але наполягає: хтось має нарешті сказати людям правду.
Чому досі нічого не виходило? Автор відповідає: бо всі намагалися одразу підписати великий «вічний» мир, який вирішив би все — території, безпеку, санкції, полонених, гарантії. Але між Україною і Росією немає ні довіри, ні інструментів, ні збігу позицій. У таких умовах великий договір неможливий. Водночас, зазначає він, з неможливості домовитися про все не випливає, що не можна домовитися ні про що.
Замість одного переговорного столу Гончаренко пропонує багато вузьких треків, які йдуть паралельно. У кожного — свій предмет, свій строк і свій гарант. Якщо один трек зривається, решта працює далі, і в Москви не буде однієї кнопки, якою можна все обвалити. Приклад з інфраструктурою: домовитися про повну зупинку ударів сьогодні нереально, але можна домовитися не бити по школах, потім по лікарнях, мостах, залізниці та житлових будинках. Кожна виконана маленька домовленість дає досвід виконання, на якому можна будувати більші.
Серед основних цілей на цьому етапі автор називає безпеку моря, енергетику, інфраструктуру та поступове звуження бойових дій лише до Донбасу. По суті, це деескалація на морі, в небі й на землі, і кожен із цих напрямків можна розбити на десятки менших.
Ключовим елементом Гончаренко вважає «трикутник миру»: дві вершини — Україна і Росія, третя — країна або кілька країн, які гарантують саме цю угоду. До третьої сторони висуваються три умови одночасно: мати реальні важелі впливу на Росію, мати довіру України і самій вигравати від угоди та втрачати від її зриву. Останній пункт, на думку автора, найважливіший, адже довіри між Україною і Росією не буде ще поколіннями, а інтереси є вже сьогодні.
Як приклад він наводить Чорне море, де Росія отримує безпеку своїх портів, а Україна — можливість відновити економіку. Гончаренко переконаний: якщо неможливий один великий договір, треба укладати багато малих — і саме це може стати шляхом до припинення війни.
4
