Є збори, які тягнуться тижнями. А бувають історії, у яких найважчим повідомленням стає несподіване: дякуємо, вже досить. Саме так сталося зі збором на лікування українського історика, педагога й автора YouTube-каналу Vox Veritatis Віталія Дрібниці.
Наприкінці серпня його родина та давній друг, історик Анатолій Подольський, попросили українців більше не надсилати гроші. У поширеному оновленні вони повідомили, що коштів зібрано достатньо і збір закрито. Прохання сформулювали максимально прямо: не переказувати гроші за жодними раніше оприлюдненими посиланнями.
29 серпня з’явилося й окреме відеозвернення самого Дрібниці про завершення збору. У цій історії тепер важливо не шукати старі реквізити, а навпаки — почути його прохання зупинитися.
Ще кілька днів до цього ситуація виглядала зовсім інакше. 25 серпня директор Ukrainian Center for Holocaust Studies Анатолій Подольський публічно розповів про стан свого давнього друга. За його словами, Дрібниця майже десять років бореться з онкологічним захворюванням. Після чергового курсу хіміотерапії стан історика суттєво погіршився, він сильно схуд, а для подальшого обстеження і лікування розглядається можливість звернення до клініки в Німеччині.
Подольський не називав точної потрібної суми. Він просто просив допомогти людині, яка роками не просила нічого для себе.
Відповідь виявилася настільки масовою, що сюжет змінився буквально на очах. Заклик про допомогу перетворився на подяку, а головне практичне прохання — донатити — на протилежне: більше не надсилати.
Це особливо промовисто через те, ким є Віталій Дрібниця для своєї аудиторії. Йому 61 рік. Він народився у Кривому Розі, живе у Білій Церкві, багато років працював у системі освіти, був викладачем-методистом і став співавтором шкільних підручників з історії України. Сотні тисяч людей знають його вже не зі шкільного кабінету, а з екрана.
Vox Veritatis став одним із помітних українських історичних каналів часів великої війни. Дрібниця розбирає російські міфи про Україну, сперечається з носіями пропагандистських тез, пояснює складні історичні сюжети простою мовою. Наприкінці серпня канал мав близько 589 тисяч підписників, а окремі відео збирали мільйони переглядів.
Його робота важлива не тільки як полеміка з росіянами. У 2025 році, коли про Дрібницю писала The New York Times, він уже говорив про іншу, не менш важливу аудиторію — самих українців. Людей, які хочуть краще розуміти власну історію, позбуватися радянських схем і впевненіше відповідати на пропагандистські штампи.
Для вчителя історії це виявилося продовженням професії іншими засобами. Колись перед ним був клас. Тепер — сотні тисяч підписників, чат-рулетки, прямі ефіри та нескінченна суперечка з міфами, які Росія перетворила на частину війни.
Подольський описував цю діяльність як особистий «окоп» свого друга. У цьому образі немає потреби щось перебільшувати: Дрібниця справді обрав просвіту як спосіб протистояти російській пропаганді, коли через стан здоров’я вже не міг жити так, як раніше.
Тому реакція на прохання про допомогу має ще один вимір. Люди підтримали не абстрактно відомого блогера. Вони підтримали вчителя, чиї пояснення дивилися роками; автора, за чиїми підручниками вчилися школярі; людину, яка витрачала час і сили на те, щоб українці краще знали, ким вони є.
У таких історіях легко зосередитися на цифрах. Але точної публічної суми, яка була потрібна на весь шлях лікування, спочатку не називали. Та й фінал цього збору говорить не про рекорд. Він говорить про швидкість довіри.
Українське суспільство за роки повномасштабної війни звикло до нескінченного списку потреб: армія, медицина, евакуація, відбудова, допомога пораненим і родинам загиблих. У такій реальності може здаватися, що ресурс взаємопідтримки виснажується. Іноді одна конкретна людська історія показує протилежне.
Віталій Дрібниця багато років пояснював, що історія — це не набір дат, а пам’ять про вибір людей. Наприкінці серпня частиною його власної історії став вибір тисяч людей, які побачили прохання друга і вирішили допомогти.
Тепер найважливіше — виконати вже інше прохання. Збір закритий, коштів, за повідомленням родини, достатньо, а старі посилання для переказів використовувати не потрібно. Попереду лікування й рішення лікарів, від яких залежатиме наступний етап.
А українцям ця історія вже залишила рідкісне для важкого часу відчуття: іноді хвиля допомоги може бути настільки сильною, що людині доводиться просити — друзі, досить. Я почув вас.
